Грішниця

Автор: Олена Печорна

Год издания: 2010


Серии:



Рейтинг: (0)

Добавлено: 15.04.2018

Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – і вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони. Позаду залишаються понівечене життя в родині пияків, чи то дитбудинок, чи то дім розпусти, зґвалтування за зґвалтуванням і син, якого в неї вкрали… Відверта сповідь грішниці, яка понад усе переймалася чужим болем!

Оглавление

Передмова


Я читаю повільно, тому не хапаюся за все підряд, мушу обирати. Тож, отримавши пропозицію від «Клубу Сімейного Дозвілля» прочитати дебютний роман Олени Печорної «Грішниця» та написати передмову, я, звісно, захвилювалась – її не напишеш, не прочитавши твір. А читати – то відкласти інші справи…

І от роман прочитано. Доволі швидко. У дні його читання думки мої все линули до героїні та її долі, і я поспішала повернутися до тексту. Нелегку місію взяла на себе авторка – розповідати читачеві такі серйозні речі.

Олена Печорна не лоскоче читача, викликаючи в нього штучну веселість, але й не намагається шокувати, кидаючи його в моторошні будні Лариси, головної героїні, життєву стежку якої ми маємо можливість прослідкувати в романі. Розділи про сьогодення героїні, мов намистини, чергуються з розділами про її дитинство, потім про юність. Авторка майстерно нанизує їх, зчіпляючи ключовим словом, наскрізною думкою, розмірковуючи над сплетінням людських доль та пробуджуючи думки й почуття читача.

Співпереживання, єднання з героїнею виникає з перших сторінок роману. І, як на мене, воно є одним із критеріїв художності. Бо твори, які зачіпають лише розум, звісно, можуть бути цінними та корисними, але сила слова, що бентежить до того ж і душу, дається не кожному.

Героїня роману – наша сучасниця. Події, описані в романі, відбуваються в провінційному містечку, у селі Чорнобильської зони та в Києві, тож будуть впізнаваними для багатьох читачів. Характери персонажів теж реальні, можна сказати, типові. І навіть коли читаєш про те, з чим раніше не стикався у власному житті, не виникає думки про неймовірність описаного, про «творчі фантазії». Тому що життя часом дає такі «матеріали», перед якими бліднуть і романи, і серіали.

Ще однією героїнею роману, що проходить від першої сторінки до останньої, є любов. Глибока загальнолюдська любов, за яку чіпляється людина над прірвою, бо саме любов тримає на цьому світі попри все. І як найвище її виявлення – материнська любов. Любов до дитини – чи то вона ще зародок на екрані ультразвукового апарату, чи вже немовля, чи хвора тілом дитина, за життя якої мати бореться, йдучи на все, чи то дорослий син, якого занапастив Чорнобиль, чи здоровий син із хворою душею, котрий переходить межі людської поведінки, але для матері залишається синочком…

Багато подій, багато думок. Багато жінок. Здебільшого сильних. Вони мусили стати такими, бо мали заради чого жити. Дочитавши роман, не почуваєшся втоптаним в багнюку, не хочеться лізти в петлю, ти йдеш жити далі з усвідомленням своєї сили і з вірою в те, що світ – не збіговисько покидьків. А також є сили небесні, які не полишають тебе на твоїй стежці.

«Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю і у свою хвилину піду – не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов – щоб світ став кращим».

«Грішниця» – роман терапевтичний, роман-сповідь і роман-підтримка.

Безумовно, він буде дуже цікавий жінкам. Але, хоч як здивувало це авторку, на літературному конкурсі чоловіча половина журі одностайно високо оцінила її рукопис і присудила твору Міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені О. Гончара 2010 року.

В добру путь, авторе!

В добру путь, читачу!


Щиро – Міла Іванцова,

письменниця, перекладач, викладач, журналіст

У нас є крила, і над нами немає неба.

Бі Дорсі Орлі

Воно всередині нас.


Частина І
У будинку з примарами


Небо обвисло, притиснуте невидимим тягарем води, а на горизонті розповзалася моторошна чорнота. Не хмара, а якесь велетенське Ніщо, у якому назавжди зникали осінні сни та поодинокі контури пташиних зграй. Здавалося, ще трохи, й осиротіле небо впаде. Швидше б, шепнула осінь.

Лариса байдуже дивилася на чорноту неба, ледь встигаючи за невидимим провідником. Куди так поспішати? Її світ вже давно чорного кольору.

Ось дійшла нарешті до краю, зупинилась. Усе. Осінь зіщулилась, відпустивши холодну руку, глянула на жінку ще раз та й пішла назад. Далі – ЗОНА, а це і є кінець, принаймні, іншого осінь не знає, вибачайте, просили – довела.

Гостя прислухалась. Тихо. Тільки-от ця тиша дивна, дика, схожа на ту, що бачила сотворіння світу, неначе тиша кінця й тиша початку – рідні сестри-близнючки з одним обличчям на двох. Утім, про це мають краще знати ті, хто ще лишився жити й помирати в колись мирному царстві атома.

Жінка спинилася біля старого дерев’яного паркану, густо обліпленого павутинням бабиного літа, набрала повні легені тиші й зробила перший крок. На затишному подвір’ї занурена в себе бабуся розкидала золотисті зернята кукурудзи, а заклопотані кури ловили ці залишки сонця. Волохатий пес ліниво розглядав сонних мух, що лазили по його мисці, навіть не звернувши уваги на тінь жінки, хоча зазвичай дуже ревно оберігав оселю від чужих, тим паче, що приїжджих тут узагалі рідко бачили. Господиня ненароком підвела голову й застигла, неначе перед нею з’явився живий мрець.

Незнайомка була по-справжньому вродливою, таких облич за все життя можна побачити лиш кілька, та й то, якщо пощастить. Кожна лінія правильна до досконалості: великі очі кольору землі й опалого листу, спокусливі вуста, густе темне волосся, і тіло – храм з обірваними дзвонами, що давно мовчать. Гостя поставила невеличку валізу на землю й подивилися прямо в очі. Баба Марія перехрестилася й тупнула ногою на Шавка, який нарешті грізно загарчав, а потім щиро махнула в бік хати теплою рукою, немов знала цю примару увесь свій вік.

– Та не стій, дочко, заходь до хати. Бач, скоро дощ піде, я зараз теж буду йти.

Жінка лише кивнула й зайшла до будинку. Там були кухня й усього дві кімнати. Пахло деревом. Сучасні багатоповерхівки деревом не пахнуть, може, тому й видаються такими штучними, а цей дім – живий. Він дихав й умів бути гостинним. Лариса сіла на старий стілець і почала роздивлятися сухі трави, що звисали зі стелі в сінях. Від них війнуло простором та полем, мабуть, ще цього літа вони на ньому розмовляли з вітром. Зараз поле порожнє й мертве, ним гуляє осінь.

– На трави, дитино, дивишся? Ліки це, від хвороб різних рятують. Я й для тебе травичку знайду, вона хоч і не врятує, але біль із тіла допоможе вигнати.

Лариса зітхнула:

– А з душі? Такої травички у вас не знайдеться?

Бабуся мовчки підійшла до жінки й лагідно погладила по голові, як хвору дитину.

– Такої, доню, нема. Це лише ти сама зробити зможеш, і не кажи, що сил нема. Якщо стільки болю в собі тримаєш, значить – сильна. Ось поживеш у мене, дасть Бог, і полегшає, бо з цього світу йти треба легко – без тягарів.

1
Загрузка...

Жанры

Загрузка...