Кохати або помститися

Автор: Тетяна Кирик

Год издания: Не указан


Серии:




Рейтинг: (0)

Добавлено: 16.09.2020

Оглавление

Глава перша
У КИЄВІ

Вона збирала речі та плакала. Як так сталося, що в одну мить від неї всі відвернулися. Її залишили друзі, рідний брат, та навіть Бог. До якого вона кожну ніч так молилася, довго та відверто. А тепер вона нічого не відчувала, коли вимовляла до нього свої молитви. І не бачила, що він відповідає на них. Відколи вона так захворіла, то їй здавалося, що Він від неї відвернувся. З причини своїх хворих суглобів, які впали на неї так зненацька, вона втратила роботу та й так нічого не знайшла. Коли вона була в лікарні, то її мало хто відвікував з її церкви, люди наче повідверталися від неї. Такого вона не від кого не очікувала. Потім зрозуміла причину такого становища. Гроші. Хто не дає десятину, той не цікавий. А де їй взяти гроші на ту десятину? Вона втратила роботу та їй здалося, що і прихильність бога вона теж втратила. А де в маленькому місті що й знайдеш? А їхати в велике, щоб прибиратися чи доглядати чиїх дітей вже не було не сил, ні грошей. Тільки батько підтримував її, батько-пенсіонер, який мовчки давав гроші на ліки, на лікарні, на лікарів. А тепер все — батько помер. Її охопив таких страх перед майбутнім. І коли вона питала пастора своєї церкви, куди ще ходили її батьки, та привчили її з дитинства, то чула тільки, що Бог обов'язково допоможе, тільки треба мати сильну віру, та платити десятину, як доказ своєї довіри та вдячності. Та з чого ж мені її платити? А на що мені тепер жити? А у відповідь: «Більше віри. Де твоя віра?». А від лікарів вона тільки й чула, що треба добре лікуватися, купляти дорогі ліки, й тоді одужаєш. А на що мені безробітній їх купляти, за які гроші? — А це ваші проблеми. Інвалідність ми вам оформити не можемо, бо немає на це ніяких підстав. І так все по колу. Роботи нема, грошей нема, здоров'я нема. А тут ще й брат на неї став дивитися косо. Чим будеш за квартиру платити, не можеш — геть звідси. Вона бачила звідки той вітер дме. Її невістка Олена, немов та зміючка Оленка, шепотіла своєму чоловікові: «Що вона тут робить? Хай їде та шукає роботу у велике місто. Чого нам її ще тримати, в нас маленька донечка, її треба годувати та вчити, а не твою дорослу сестру. Не яка вона не хвора. То вона все собі надумала, щоб сидіти в батька на шиї та не працювати». Останні її слова так й бриніли в Таїсиних вухах: «Ти хто! Ти тут не хто! Їдь та шукай собі заробіток! А в нас ще донька. Тебе тільки ще не вистачало на нашій шиї!».

Збираючи речи, Тася тихо плакала. «Але от як мені тепер жити?» — вона пожалілася своїх останній подрузі. Та як раз зателефонувала їй по мобільному телефону. «І що ти будеш робити?» — спитала подруга.

– Їду звідси.

— Куди?

— Не знаю. До Києва мабуть. А куди ще?

— Що ти там будеш робити? Ти вже робила прибиральницею. Чим все закінчилося? Новою лікарнею.

— А що ти мені порадиш?

— Та я й сама не знаю. А як же наша церква?

— Не задавай мені такі складні питання. Поїду, а там побачу.

— А жити ти де в Києві будеш? Там в тебе нікого немає, та і я нікого там не знаю. А ти вже казала нашому пастиреві? Що він відповів? Може він кого у Києві порадить?

— Та нічого я нікому ще не казала. Ця ідея з'явилася так раптово. Та навіть, якщо він когось і порадить, то де взяти гроші.

— Га, та ти ще й без грошей їдеш?

— Ти ж знаєш, що в мене вже від відкладеного нічого не залишилося.

– І я тобі не позичу. В мене теж обмаль.

— Ось й поговорили.

Тася поклала слухавку та заридала ще гірше: «Що я роблю? Навіщо?»

На останні гроші вона купила на вокзалі квіток до Києва. «Де я там ночувати буду?» — міркувала вона сама собі, — «Нічого, приїду, в день погуляю по місту, подивлюся гарні місця. Зроблю сама собі таку екскурсію по Києву. Буду дивитися вітрини, може ще й роботу знайду? А що далі, подивимось. Може вдень з кимось познайомлюсь». Так вона їхала и сама себе заспокоювала.

Як задумала, так і зробила. Приїхала десь о восьмій годині. Блукала містом, де тільки не блукала. І біля Печерської Лаври була, і по центру гуляла, дійшла і до Майдану. Блукала по Хрещатику, і навіть до Дніпра добралася. Вечір наступив так несподівано, так швидко. «От приїхала я взимку — пожалілася вона сама собі — розуму мабуть у мене не було?». Ноги до вечора вже гули, холод вже прокрався під самісіньку шубу. Почало боліти горло. Вона майже нічого не їла за день. Двічі купувала гарячий чай з пиріжком в київській перепічці. «Дешевий та смачний.», — помітила вона собі про пиріжок. Треба знову йти на вокзал, там переночую. Але зайти у вокзальні зали очікування вона не змогла. Не пустили, тільки, якщо є квіток на потяг. «А якщо мені ранкова електричка потрібна?» — спитала вона так навмання. «То ваші проблеми. Чекайте на вулиці.» — відповіли їй. «От я тепер як безхатько якесь!» — сумно подумала Таїсія. Вона із смутком притулилася десь у кутку біля вокзалу і стоячи так без всяких думок раптом почула: «Дві тисячі на час. Підеш зі мною?». Таїсія прийшла до тями. «Що? Що ви хотіли?» — озираючись до того, хто її тільки що запитав, спитала вона. «А ти дурна не зрозуміла?» — була відповідь. «Хто ви такий? Чого вам треба?» — знову пролепотіла вона. «Чого, чого! Любові! Великої, та нескінченної!» — з усмішкою відповів чолов'яга. «За дві тисячі гривень?» — якось ще недовірливо спитала дівчина. «Чи дурна, чи хвора?» — якось він насупився на неї. За кого ви мене маєте? — раптом оговталася Таїсія. «За кого? За цю. За хвойду вокзальну», — була відповідь. «Я не хвойда. Я не проститутка!» — закричала дівчина.

— Розповідай мені!

— Я приїхала шукати роботу. Та ще не знайшла, та житло теж не шукала поки. В мене немає ще грошей на квартиру. Бо я хотіла спочатку заробити на неї гроші. Чого ви не вірите? Он стоять мої речі.

Тася підтягнула ближче до себе свою валізу. І тут вона розревілася. У неї так боліла спина та суглоби аж пекли від цілого дня гуляння містом. Їй так важко було стояти в цьому куті, та присісти було зовсім ніде.

«Чого це ти?» — здивовано прошепотів чоловік. «В мене так болить спина. Я цілий день блукала містом, дивилася вітрини, може де буде реклама, що потребує робітників. Так, але нічого такого не бачила. Ще я голодна. Дуже змерзла, а тут ви зі своєю пропозицією» — протягла Таїсія.

«Та тоді ходімо до мене. В мене є борщ. Не бійся, я не буду до тебе приставати» — лукаво пообіцяв дядько. Вона знову подивилася на нього. Перед нею стояв кремезний чолов'яга, з великими руками, як лопатами. На голові була чорна плетена шапочка. Чорні волоси ледь-ледь виглядали з під неї. Великі карі очі дивилися якось по доброму на неї, тоненький рот трішечки посміхався. Він вже взяв її за руку й тягнув за собою. А вона і не помітила як дійшли до зупинки маршруток. «Тут всього одна зупинка. Можна пішки. Але якщо ти така стомлена. То краще поїдемо на маршрутці», — бубонів він більше собі під ніс, ніж до неї. Вона незчулася як опинилася в його квартирі. Він допоміг зняти шубу. Тоді Тася почала роздивлятися навкруги. Невеличка однокімнатна квартира з маленьким коридором, чистенька та майже без меблів оточувала її зараз. «Ви один мешкаєте?» — не втрималася та запитала вона чоловіка. «Один», — відповів той. «До речі, мене Максим звати», — промовив він до неї та рукою поманив до кухні. «Я вже борщ розігрів. Сідай та їж. І я з тобою повечеряю», — наказав він. Вона сіла за стіл та потягнула на себе велику тарілку з борщем. «Самі готували?» — знов спитала вона. «Сам. Я розлучений. Сам живу, сам готую, все сам роблю. А для деяких справ двоє потрібно», — приказав він й так хитро на Тасю подивився. «Ви ж мені обіцяли!» — насторожилася дівчина. Поїли швидко так якось мовчки. «Помий посуд та йди у кімнату», — приказав Максим. «Хоч би це було і все», — подумала Тася. Якось крадучись вона зайшла до кімнати. «Сідай, дивись зі мною», — промовив до неї чоловік. Телевізор був включений, там йшли новини. Вона сіла біля нього на дивані. Я буду спати на підлозі, а тобі постелю на ліжку. Тася кивнула. Полягали. Вона вже засинала, та раптом почула як хтось торкається до неї руками, по плечах, потім по грудях. Вона спробувала піднятися, але її наче придавили до ліжка. «Тихо, не кричи!» — промовили до неї та затулили однією рукою рот. «Ні! Я так не можу. Не треба!» — вона шипіла у відповідь та намагалася скинути руку з рота мотаючи головою. «Зате я можу. Я дуже тебе хочу. Ну не вертися, будь ласка. Я не зроблю тобі боляче», — шипотів на вухо Максим. «Мені вже боляче. Боляче та страшно», — шепотіла Тася у відповідь. «Чого ти! Наче я перший?» — дивився він на неї. «Перший!» — вже плакала Тася. «Отакої!» — дійсно здивувався чоловік. «А так і не скажеш?» — продовжив він своє дивування. Вже не так міцно він тримав її за руки та дивився їй у вічі. Ще тримаючи її руки, він почав легенько її цілувати та приказувати «Не треба боятися. Я буду обережним». «Але я не хочу, це не правильно. Все має бути по любові!» — плачучи відказувала дівчина. «Нічого з тобою не трапиться», — знову навіс над нею Максим. Він продовжив цілувати їй шию, груди, а руки ще тримав своїми руками. Коли все закінчилося він безцеремонно відвернувся та заснув. Тася лежала поруч й не знала що має відчувати. Її майже зґвалтували, але якось м'яко це зробили. Було боляче? Не дуже. Але в душі, ось де, було дуже гидко та дуже боляче. Вона обняла подушку та тихо заплакала. Тіло поруч заворушилося та підвелося. Чоловік прислухався. Почув схлипування та постогнування. «Це ти плачеш?» — спитав він тихенько. Вона від нього спробувала відсторонитися та плакати тихіше. Не хотіла чути його розпитувань. «Не плач. Будь ласка. Я тебе образив, так? Що було так боляче?» — запитував Максим якось неохоче. «В мене душа болить!» — простогнала Тася. «Заспокойся! Душа — то пройде» — протягнув чоловік. Він обхватив її руками та притягнув до себе. Став цілувати у потилицю. Тихенько подув у неї. Тася спробувала заспокоїтися, хоча це було важко. Та думки, що він буде лізти і далі в її душу, або просто торкатися її зараз визивали в неї огиду. Вона замовкла. Спробувала помолитися як раніше. Але нічого не вийшло. Важко було знайти слова. Не було на це ніяких сил. Те, що з нею коїлося, відібрало в неї усі сили. «Гидко, стидно!» — хтось немов шипотів в її голові. А якийсь інший голос приказував: «Що на вокзалі було би краще? В теплому ліжку все ж таке краще, ніж у тому привокзальному куті». «Сама винна!» — зробила висновок. Тася та все ж таки заснула.

1
Загрузка...

Жанры

Загрузка...